Царь Иван Васильевич в 1551 г. предъявил церковному собору (названному по количеству статей в итоговом описании его действий "Стоглавым") целый ряд претензий, связанных с плохой деятельностью духовенства. Среди его замечаний некоторые касались своеобразных разгульных поминок на кладбищах. Вопрос 23 "В троицкую субботу по селам и по погостом сходятся мужи и жены на жальниках (кладбищах) и плачутся по гробом умерших с великим воплем. И егда скомрахи учнут играти во всякие бесовские игры и они, от плача преставше, начнут скакати и плясати и в долони бити и песни сотонинские пети на тех же жальниках, обманыцики и мошенники". Ответ, естественно, был дан в духе церковного благочестия, "чтобы в те времена, коли поминают родители, православных христиан не смущали теми бесовскими играми" [Стоглав. СПб., 1863. Гл. 41, с. 140-141.] Хочется провести параллель с повестью М. Коцюбинского «Тіні забутих предків», где описаны похороны в явно древнерусском стиле – плавный переход причитаний плакальщиц над трупом в веселую вечеринку: «…В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталася до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла. – Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся мужу, відки виглядати маю тебе? – голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах. – Файно голосить… - кивали старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів. … Починалась забава. Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулися спиною до тіла, готові приєднатися до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався вже до мерця. - Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!.. Світло коливалось од сміху і чаділо димом. Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках. Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок. … Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кентарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупу, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготали. Ті, що не містилися у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі ігрища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душилися від сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця…». Коцюбинский написал это произведение в 1911 г. после глубокого изучения быта, обычаев, языка гуцулов, их устного народного творчества, используя печатные источники и личные впечатления.
В Україні скоро проводи.