Мало хто з нас, мабуть, знає історію свого роду, як мовиться, до сьомого коліна. Особливо молоде покоління. А прамову своїх предків знають ще мен ше, якщо вона не така поширена в нашій області, як, приміром, українська, російська чи польська. Та, виявляється, є й приємні винятки. Житомирянка Софія Мельничук, студентка-четвертокурсниця одного з вузів, із якою познайомила мене журнал істська доля, гордиться тим, що коріння її роду — польське, литовське, німецьке і зовсім прадавнє — пруське. Бабуся Хільдегарда ще маленькою вчи ла її пруської мови, яка вважається мертвою і носії її у світі, якщо й є, то їх — одиниці.
Я переглянула деякі джерела, зокрема інтернетні, про самих прусів — балто-мовний народ, що у 9 — 18 століттях населяв нинішню територію Калінінградської області Росії та Вармінсько-Мазурського воєводства Польщі. Він дав ім'я істо ричній області Прусії. У 13 столітті хрестоносці завою вали землі прусів, і посту пово вони зникли як на род...
Та, виявляється, знищити народ і його мову не вдалося. З покоління в покоління віками передавалися пісні, легенди, казки, поки не дійшли до житомирської юнки, яка сприйняла їх, як своє, рідне і живе. У їхній родині, як розповіла Софія, побутує досі пруський діалект. Коли дівчина кілька років тому гостювала в Німеччині в родичів, там не абияк дивувалися: «Це ж треба, пруська мова!».
У Софіїному роду нащад кам передається рукопис на книга, куди кожне покоління записує пісні, легенди, фольклорні перекази. Одна із сімейних легенд розповідає про язичника-самітника, який зустрів у лісі ведмедя і переміг звіра, маючи лише ніж та неаби яку силу... Згодом ця історія в родині повторилася. Прадід Софії вирушив на полювання в балтійські ліси, вистежив там ведмедя і вистрелив у нього. Але куля не взяла могутню тварину, тож прадід здолав звіра голіруч...
Бабуся дівчини приїхала до Житомира в 25 років. Чоловік у неї військовим був, тож наподорожувалося подружжя чимало, аж поки не осіло в нашому місті. Із собою Хільдегарда завжди возила збережені у вирі часу речі, які перейшли від предків — дорогу серцю спадщину. Се ред них — ріг тура, окований бронзою. Йому вже чотири століття. Софійка змалечку торкалася рога — і в неї неначе переливалися сила і міць, пам'ять і голос пращурів. З рога на сімейних святах пили вино. І досі його використовують у родинних обрядах. Софії донині в па м'яті, як їй, трирічній дівчинці, на зібранні всього їхнього роду затверджували ім'я — за давнім звичаєм.
— Хочу побувати на своїй прабатьківщині в Калінінграді, — каже дівчина. — Там нині відроджується серед молоді цікавість до мови предків. Підтримую зв'язок в Інтернеті з тими, хто цим займається. Дехто з моїх знайомців пише навіть поезії
пруською мовою.
Софія теж пише вірші — українською. Хоче видати згодом збірочку під назвою «З Балтією в серці».
— Я вважаю себе дуже щасливою людиною, — переконана дівчина. — І рідна земля зі мною, і Бог, і предки.
Вона цікавиться історією і вивчає її — як студентка історичного факультету. Читає Райніса в оригіналі й захоплюється героїчною поезією, творами на військову тематику. Цього літа Софія побувала — як єдиний представник від України — на всесвітньому конгресі етнічних релігій, що пройшов в Італії. Там знайшла однодумців, які теж дбають про відродження мовно-духовної спадщини свого народу.
«Кров моя зіллється колись із Землею пращурів. У ній дух невмирущий, правічний. Сила, частина якої і в мені є... Мова землі цієї — пісня моєї душі, те, що життя їй дарує, Силу та єдність із Родом», — так написала дівчина в своєму прозовому есе «Вічний Спомин», де прагнула передати відчуття, що опановують її, коли вона доторкається правитоків роду з перемішаним корінням, з кількома мовами, одна з яких, хоч і вважається мертвою, але живе в житомирській сім'ї і досі.
Галина МАЛИН.
Якщо хтось із наших читачів знає цікаві перекази з історії свого роду, може розповісти про його пракорені, надішліть у «Житомирщину» ці розповіді. Найцікавіші з них будуть опубліковані.
